Владислава Базилевич, прес-аташе міжнародного мотофестивалю «Тачанка»: 

Не можу сказати, коли саме я вперше побувала біля монументу «Легендарна тачанка». Але деякі моменти я пам’ятаю дуже добре. Так склалося, що цей пам’ятник весь час присутній в моєму житті.

Мені 5 років. До нас приїжджають далекі родичі, і ми їдемо показати їм нашу «Тачанку». І поки дорослі йдуть до монументу, я біжу наввипередки з вітром, видираюся по кургану, що пахне полином і польовими квітами, – і ось я біля підніжжя пам’ятника, тримаюся за копито коня (воно здається мені величезним), і я по-дитячому щаслива.

Мені 15 років. Тікаючи від міського шуму, ми з друзями-мотоциклістами часто приїжджаємо на «Тачанку». Залишаючи моти на галявині, сидимо біля підніжжя пам’ятника: обговорюємо проекти, будуємо плани на майбутнє, мріємо… І мені здається, що життя мчить так само стрімко, як і ця четвірка коней, і що все в цьому житті нам підвладне.

Мені 25 років. Я прес-аташе міжнародного мотофестивалю «Тачанка». Щороку до нашого міста приїжджають байкери з різних країн світу. І я пишаюся, що саме у нас є такий унікальний пам’ятник монументальної скульптури, що є національним надбанням країни. І радію, коли простір навколо монумента наповнюють захоплені відгуки наших гостей і рев моторів. Так «Легендарна тачанка» знаходить нові смисли, стаючи символом моторуху.

Мені 35 років. У мене маленька донька, і ми разом любимо приїжджати до «Легендарної тачанки». Кожен раз, побачивши монумент здалеку, донька захоплено каже: «Мамо, дивись, мої конячки біжать!». Зупинивши машину, біжимо і ми: наввипередки – до конячок. «Які гарні! Я їх люблю!» – додає донька, тримаючись за величезне бронзове копито коня, що мчить через колесо часів назустріч незвіданому.

Категорії: Спогади

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *