У всьому світі знайдеться небагато монументів, що перевершують за габаритами і величністю «Легендарну тачанку» з херсонських степів. Як з’ясувалося, доставити її до місця установки було не менш важким, ніж завершити виливок 102-тонного монументу. Про фінальну частину цієї захоплюючої історії розповів чоловік, який очолював операцію, – полковник у відставці, колишній начальник ДАІ Херсонщини Олександр Скачков:

«У вересні мене, заступника начальника обласної державтоінспекції, викликав до себе тодішній перший секретар обкому КПУ Антон Кочубей і сказав: «У Ленінграді, на заводі «Монументскульптура» зроблена «Тачанка». Ви повинні доставити її в Каховський район, але ще не уявляєте, скільки для цього знадобиться мужності і скільки це принесе Вам клопоту». Спочатку розглядалися три варіанти доставки: поїздом, водним транспортом аж через Гібралтар і автомашинами. Перший варіант відкинули одразу: навіть розібрана на частини, «Тачанка» не вміщувалася в самий просторий вагон. Дорога по морях-океанах заняла б багато часу. Залишилися вантажівки. Навіть в розібраному вигляді висота монумента була ніяк не нижче 4 метрів, і для руху обирали дороги, над якими не проходили повітряні лінії електропередач і зв’язку. Частини «Тачанки» розмістили на спеціальних вантажних візках цілого каравану з 10 важких автопоїздів. Рухалися так: попереду – «Волга» супроводу, за нею – автопоїзди, за ними – автобус для відпочинку водіїв (яких всього було 20 осіб). Щоб уникнути нещасних випадків, рухалися тільки вдень. Їхали з ентузіазмом, хоч і дуже втомлювалися. Єдине, на що водії скаржилися, що управління на поворотах утримувати важко – дуже вже величезна громада. Але обійшлося без аварій. Наприклад, під Києвом на маневрах навіть призупинили перекидання військ, щоб пропустити нашу колону. Ну, а найважчим і в емоційному плані, і в плані напруги виявилася ділянка від кордону Херсонщини. Починаючи від селища Нова Воронцовка і до самого Каховського району трасу по обидва боки запрудив народ. Діти, дорослі, люди похилого віку, які зібралися подивитися на диво-тачанку, буквально засипали дорогу квітами. Колона так і їхала в цьому живому коридорі. Що ми тоді відчували – цього словами не передати»

Розмовляв Сергій Яновський, «Гривна», № 14, 30.03.2000 рік

Категорії: Спогади

Олена Древич · 15.07.2020 о 14:20

ЗОЛОТА сторінка історії НАШОГО краю. Як уявлю – серце щемить і сльози навертаються. А головне, – люди не “зіпсовані” були. Було покоління, що кайфувало від НАШОГО.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *